«Жахлива безнадія, така жахлива, що тільки одна християнська філософія спроможна боротися з нею… Єдина моя втіха тепер – святе Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини…», – так писав Шевченко з Орської фортеці до своєї названої сестри княжни Варвари Рєпніної.
Слід зазначити, що поет звернувся до Бога й Святого Письма не у засланні, коли зазнав тяжких страждань. Вже від 1843 року чи не в усіх його творах зустрічаються поняття «братства», «братолюбія», «правди», «волі», «любови», в тому розумінні, в якому вживаються в Слові Божому.
В автобіографічній повісті «Художник», в якій Тарас Григорович описує часи свого студентського життя, в одному місці зазначається: «Тепер у мене на квартирі жодної книжки, опріч Біблії, немає». Спогади сучасників Шевченка засвідчують, що він знав Євангеліє майже напам’ять.
Таким же глибоко релігійним було й оточення поета: його найближчі друзі – кирило-мефодіївські братчики. Ця описана Пантелеймоном Кулішем євангелійська демократія київської молоді 40-х років 19 століття і привела Тараса Григоровича та його товаришів до тієї політичної програми, за яку вони, а особливо Шевченко, так дорого заплатили. Євангельське братство, на їх думку, мало стати підґрунтям не лише для нової великої сім’ї української, але й для об’єднання всіх слов’ян в одну родину на християнсько-республіканських засадах.
Вістря своїх натхненних поезій звертав Тарас проти тих, хто «Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують, і Господа зневажають, – людей запрягають в тяжкії ярма…»
Джерело:https://slovoproslovo.info/virnist-ta-vira-tarasa